Олександр Іванович Купрін 

(1870-1938)

Олександр Іванович Купрін – російський письменник, який творив на межі епох, продовжуючи кращі традиції реалістичного мистецтва ХІХ століття. Його сучасники справедливо відзначали, що він далекий від суворого толстовства, похмурості психологічних безодень Достоєвського, вересаєвської замисленості, андріївської пристрасті до нерозв'язних питань і горьковської революційності. У своїх кращих творах —  романах "Молох" (1896), "Поединок" (1905), повістях і оповіданнях "Олеся" (1898), "Гамбринус" (1907), "Гранатовый браслет" (1911), циклі нарисів "Листригоны" (1907–1911) – О. Купрін проспівав гімн життю: коханню, природі, поезії, цінності людської особистості, пошуку, "природній людині", яка не зіпсована цивілізацією. Герой Купріна ввійшов у літературу як правдолюбець, романтик, сильний своєю натхненністю, бунтар проти вульгарності і нелюдяності.

Письменник народився 26 серпня 1870 року в місті Наровчаті Пензенської губернії, у сім´ї дрібного чиновника. Батько помер через рік після народження хлопчика, а в 1873 р. сім´я, що залишилася без засобів існування, була вимушена переселитися у московській Вдовій дім (пізніше описаний в оповіданні «Свята брехня»). В шість років Купріна було віддано до сирітського пансіону, з 1880 року він вчиться у 2-й Московській воєнній гімназії, яка згодом була реформована в кадетський корпус. Пізніше він навчається в юнкерському училищі (1888-1890). У 1889 році було опубліковано перше оповідання Купріна «Останній дебют». Автора за нього посадили на гауптвахту: вихованцям воєнного училища друкуватися заборонялось.

У 1891-1894 роках у складі 46-го Дніпровського полку, який стояв у Подільській губернії, Купрін служить в українських містечках Волочиську і Проскурові (зараз Хмельницький). Він пізнає буденне армійське життя, яке згодом зобразить у багатьох своїх творах («Дізнання», «Нічліг», «Нічна зміна», «Прапорщик армійський», «Поєдинок» тощо). У серпні 1894 року в чині поручика він виходить у відставку.

У 1894-1899 роках Купрін перепробував чимало занять, мандруючи українськими землями. У Києві він розвантажує баржі з кавунами, організовує атлетичну громаду. 1896 року він здійснює поїздку на Донбас, де кілька місяців працює на заводі. Наступного року Купрін перебуває на Волині, де служить лісником, керуючим маєтком у Рівненському повіті, псаломщиком, вивчає зуболікувальну справу. Згодом він вступає до провінційної трупи, працює землеміром, зближається з цирковими артистами. Саме в ці роки Купрін став професійним літератором. Він працює в газетах «Київське слово», «Життя і мистецтво», «Киянин», «Волинь», пише статті й фейлетони, театральні рецензії та огляди преси, поліцейські й судові хроніки, нариси й оповідання. Мистецтво влучної соціальної і психологічної характеристики письменника проявилось у серії нарисів «Київські типи».

1898 року в газеті «Киянин» друкується повість Купріна «Олеся» — твір, у якому Купрін уперше заявив про себе як про чудового співця кохання. Незважаючи на трагічний фінал, твір є поемою про високе щастя взаємного кохання.

На початку XX ст. закінчуються роки мандрів Купріна. 1901 року він приїздить до Петербурга. 1897 року письменник знайомиться з Буніним, через рік — із Чеховим, у 1902 році — з Горьким. 1903 року очолюване Горьким видавництво «Знання» випускає перший том оповідань Купріна.

Після жовтневого перевороту 1917 року Купрін, як і десятки інших російських письменників, емігрує з країни. З 1920 року разом із сім´єю він живе в Парижі. Емігрантське життя письменник переносив тяжко.

1937 року Купрін повертається в Росію дуже хворим, вже не здатним працювати. Купрін помер у Ленінграді 25 серпня 1938 року від раку; там само під час блокади покінчила життя самогубством його дружина.